Тези виступу Зої Казанжи

Поколіннями передавався страх. Перед владою та її інституціями. Перед сильнішими за тебе. Перед тими, хто мав ресурси і міг спричинити тобі зло. Автоматично переходити на інший бік вулиці, побачивши людину в міліцейській формі. Про всяк випадок – у міліціонера може бути просто поганий настрій. Не сперечатися з начальством. Бо можеш програти або дуже програти – інших опцій не існувало. Підлещуватися до впливових і заможних. Раптом кинуть кістку зі свого барського столу, і тоді ти не сконаєш, а зможеш вижити. Хоча б фізично.

Ізраїльські психотерапевти, які працювали з нащадками політв’язнів 70-80-х років, помітили, що поведінкові моделі передаються поколіннями. Ігор Лубківський, український психолог, розповідає, що «родини, члени яких не зверталися до психотерапевтів за допомогою, й далі ведуть себе подібно до в’язнів: ходять опустивши голову і плечі, уникають дивитися іншим в вічі, ніколи не озираються по сторонах – тільки так, щоб цього ніхто не помітив, ніколи відверто не заявляють про свої бажання і, тим більше, ніколи не кажуть про те, що думають насправді. Причому, стосувалося це тепер вже не тільки колишніх в’язнів, але й їхніх дітей і навіть внуків, які самі в цих концтаборах не були».

Все оце сидить в нас набагато глибше, аніж ми думаємо. Ми досить глибоко травмоване суспільство.

На щастя, тема колективної та історичної травми знову актуалізована. Ми починаємо її обговорювати, сперечатися, дискутувати. Мова йде про травми, пов’язані з такими темами як Голодомор, УПА і Червона Армія, Друга світова війна, Чорнобиль, 90-ті роки, розпад Радянського Союзу, окупація Криму та Донбасу, війна на сході України.

Коли людина/суспільство відчувають шок, вони концентруються на тому, щоб вижити. На етапі заперечення нам здається, що нічого страшного не відбувається, а на те, що є, можна закрити очі. Коли ми усвідомлюємо, що з нами відбувається, тоді ми починаємо про це говорити, переосмислювати, висловлювати свої почуття. І лише потім ми починаємо долати свої травми.

Формування національної ідентичності потребує розуміння всього, що з нами відбувалось раніше. І чесного обговорення. І добре було б назвати речі своїми іменами. Без цього неможливо рухатися далі. Будувати порозуміння між різними групами всередині країни. Планувати майбутнє.

Минулі страждання не можна ігнорувати. Бо вони потім дуже болісно відгукуються. І розколюють не лише суспільство.

Ми почнемо одужувати, коли визнаємо, що і чому з нами відбувалось. Коли спробуємо чесно про все говорити вголос. Коли людина і її свободи, права, безпека, комфорт врешті решт будуть по-справжньому важливі. І не лише декларативно, в передвиборчих програмах кандидатів.

Про постколоніальне мислення

Постколоніалізм – процес переосмислення наслідків колоніального правління. Він завжди залежний від імперських установок. Постколоніалізм це вже не імперія, але ще і не суверенітет. І тому мета постолоконіалізму – досягнути суверенітету.

Як на мене, найголовніше і найперше, наша мова. Якщо ти продовжуєш розмовляти мовою колонізатора, то це означає, що ти занурений, через мову, в культурний контекст колонізатора. І сповідуєш колоніальне мислення.

Що таке колоніальне мислення? Це явище, коли культуру метрополії знають краще, ніж свою. Коли більше переймаються втратою пам’ятника Пушкіну, ніж відсутністю пам’ятників своїм поетам. Носій колоніального мислення не відділяє поетів метрополії від поняття «свої». Тому й переживають за Пушкіна, як за «свого».

Колоніальне мислення – це, коли свою культуру називають «маленькою». На противагу «великой русской культуре», де посередні насправді письменники домінують і сприймаються як месії і генії.

Про «харошого русского»

Колоніальне мислення – це і постійні пошуки «харошого русского». Так, він зараз злий, катує і вбиває. Але ж, певно, в нього є й хороша його половина, і тубільці наполегливо її шукають. І ця хороша частина, втілена хоча б у кількох «хароших русских», має нас пожаліти, засудити свою погану половину. Тоді якось трохи легше на душі. Наш господар усе ще любить нас, хоч і карає.

Пошуки «харошого русского» – це варіація стокгольмського синдрому. Начебто усі проти російської мови в публічній сфері, проти російської музики, російських діячів, але варто якомусь хорошому русскому заспівати «Ой, у лузі калина», і всі новонабуті антиколоніальні переконання розбиваються вщент.

Про колоніальну освіту та репресії української інтелігенції

Колоніальна освіта – це коли ти з піною біля роту вбиваєшся за пам’ятники Булгакову, Толстому, Достоєвському, а прізвища Хвильовий, Курбас, Підмогильний, Зеров. Плужник навіть не чув. Ну, може чув, але хто вони, що робили, чим відомі – хто зна.

Це коли плутаєшся і час від часу розповідаєш про «велику вітчизняну», бо саме ця назва намертво вклеєна в мозок, а перед тим, як виправити себе і промовити «Друга світова», робиш паузу, згадуючи.
Це коли кажеш «Прибалтика», «Киргизія», «Молдавія» замість - країни Балтії, Киргизстан, Молдова.

Це коли вперше, і зовсім недавно почув географічну назву Сандармох, і поки не загуглив, що то таке і з чим їдять. Або не чув. І нічого про той Сандармох не знаєш.

Невідомо точно, скільки було репресовано української інтелігенції у часи сталінських репресій періоду Розстріляного Відродження. Деякі дані свідчать про знищення близько 30 000 осіб.

ТРИДЦЯТЬ ТИСЯЧ, вдумайтеся в цю страшну цифру! Було страчено цвіт української нації. Письменники, художники, лірники, кобзарі (розстріляного з’їзду кобзарів не було, то легенда, але це не заважало нищити кобзарів по всій країні), кінематографісти, режисери, актори, драматурги, журналісти, публіцисти, перекладачі, літературознавці, сценаристи…

В 1930 році друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року — лише 36! Із 223 письменників - 192 були репресованими (розстріляними чи засланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 — зникли безвісти, 8 — вчинили самогубство.

Тому ми так тяжко виповзаємо з оцього, колоніального. Тому в моїй Одесі до останнього слухали і захоплювалися сучасним російським письменником Дмитром Биковим. Мліли від інтерв’ю Ксюші Собчак і Дудя. Розповідали про охєрєнну цінність пам’ятника Катерині II. Хоча чому в минулому часі? І досі так. У нашому місті все ще тривають пошуки «хароших русских».

Он які баталії розгортаються з приводу пам’ятників колонізаторам. «Не трогайте русскую культуру, она ни в чём не виновата!». Винна. Тому що мовчала. Потурала. Сприймала. Толерувала. Відключала мозок і серце. Йшла на заклання і при цьому славила Сталіна і його приспішників-вбивць. Домінувала. Душила все українське.

Михайло Драй-Хмара. Український поет, літературознавець, перекладач. Знав 19 мов. Заарештований і засланий на Колиму. Вбитий на Колимі. У 49 років. Дружині про загибель повідомили через 6 років.
Микола Хвильовий. Письменник неороманитичного стилю. В атмосфері тотального цькування і переслідування, покінчив життя самогубством. 39 років. Його твори та його ім'я залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.
Майк Йогансен. Автор пригодницьких романів. Розстріляний в Києві. 40 років.
Дмитро Фальківський. Поет, прозаїк, перекладач, сценарист. Розстріляний у Києві. 36 років.
Гео Шкурупій. Один із лідерів панфутуристів. Розстріляний у Ленінграді. У 33 роки.
Клим Поліщук. Автор історичних романів. Розстріляний у Сандармохах. 45 років.
Юрій Вухналь. Письменник. Писав романи, гуморески, фейлетони, нариси. Розстріляний у Харкові. В 30 років.

І ще сотні, тисячі тих, хто міг би наблизити нашу свободу і незалежність. Тому і знищили. Замінивши симулякрами, спотворивши смисли і сенси.

Покоління шестидесятників у нас зовсім не описане. Парадокс полягає в тому, що якраз про них ми знаємо навіть менше, аніж про їхніх попередників, про Розстріляне Відродження. 30-ті роки нам відомі більше, аніж 60-ті. А справи 70-80-х років нищилися в 90-му, і зрозуміло чому.

Про мову

Ми всі вийшли із «мёртвых советских городов, в которых по-украински говорили только приехавшие из деревни». І вам розповідали, ніби так завжди було. Ні. В 60-ті роки ВСІ міста Центральної України розмовляли українською! А станом на 90-ті вже всі вони були «русскоязычные». Місто Черкаси, наприклад, заговорило російською за одне покоління. У кожному українському місті створювалось одне «градообразующее предприятие союзного значения» і туди з’їжджалися з усього Союзу. Школи, відповідно, ставали російськомовними. І за одне покоління ВСІ починали розмовляти російською.

Оця зачистка українського йшла ціле століття. І наші міста поступово перетворювалися на мертві міста. І нам на згадку про наші мертві міста залишають згадки на кшалт, яке там «вкусное было мороженое», бо більше про нього розповісти нічого.
І так, всі тоді їздили в Москву по «духовний харч». Саме звідти в людей, скажімо так, загублених у часі, досі існує уявлення, що «украинской культури нет», і – «как же мы без русской литературы?».

Тут не могло бути нічого, що виділялося. Тут навіть не йшлося про те, чи воно могло бути українським за мовою, наприклад. Суть у тому, що місто мусило бути третьорядним, провінційним. Місто мало бути як Новосибірськ. А за культурою – в Москву.

Колонізатори нам влаштували не лише геноцид, а і етноцид, і лінгвоцид. Вони знищували нашу ідентичність і культуру. Вони зіштовхували нас зсередини, рвали наші зв’язки і намагалися створити «єдиний радянський народ». У нас відбирали мову, історичну пам’ять, культуру, самосвідомість.

Найбільше зусиль під час етноциду спрямовується саме на знищення національної мови.

І зараз вони для нас хочуть те ж саме. Тому і замінюють першими таблички з назвами у наших окупованих містах. Тому і палять підручники і завозять свої. Тому наші військові, звільняючи села і містечка на сході, розмовляють з дітьми українською мовою. Щоб не боялися. Щоб визнали своїх. БО МОВА МАЄ ЗНАЧЕННЯ. Бо за мову вбивали і вбивають.

Тому не має бути жодної толерантності. Ні до російської церкви, ні до пам’ятників умовним булгаковим (в музеї перемістити, з відповідними табличками і поясненнями), ні до російської мови в освітніх, культурних, державних закладах.

Зараз це вже не питання дискусій. А питання - хто і кого. І нам треба не просто вижити. А і перемогти. На всіх фронтах. Іншого часу не буде.