Smart Foundation — 20 жовтня 2021

Валерій Маркус - у Smart Просторі!

У Smart Просторі на Полтавщині відбулася неймовірна зустріч та автограф-сесія з автором інтерактивної книги-бестселера «Сліди на дорозі» Валерієм Маркусом. Ветеран російсько-української війни, письменник та мандрівник відвідав заклад на запрошення Smart Foundation.

Розмова з жителями Козельщинської громади була щирою та відвертою. Говорили про все – про війну, про націю, про сприйняття України у світі, про жлобство і не тільки.

Цю книгу половина присутніх вже прочитали. Виявилося, що серед них є й ті, хто давно не брав до рук книг, проте за порадою знайомих «Сліди на дорозі» повернули їх до читання. Тому запитань було багато, відповіді автора були глибоко філософськими, іноді – несподіваними для загалу. Люди довго не відпускали автора, дякували, просили більше розмовляти із молоддю, навіть проводили паралелі з мандрівним філософом Григорієм Сковородою.

Валерій Маркус зізнався, що готує другу книгу, і вона буде про… саморуйнування людини!

Це була перша зустріч автора із читачами після довгої перерви. Валерій розповів, що приїхати за кілька сотень кілометрів від Києва вирішив ще й тому, щоб побачити сучасний культурно-освітній Smart Простір у Козельщині. Приємно, що нам теж вдалося здивувати Валерія таким сучасним закладом у невеликому селищі!

Далі основні тези виступу письменника.

Про себе

Я – українець. Бути українцем - мій свідомий вибір.

18 років прожив вдома, пішов в армію, два роки прослужив, потім три роки провоював, звільнився і пішов по світу. З початку війни у 2014 році почав писати блог, а у 2015-му – книгу, і у 2018-му вже був готовий рукопис. Вирішив друкувати без видавництв, бо вони відмовляли, наприклад, у друкуванні QR-кодів та іншому, тому самотужки, за підтримки друзів ми видали книжку.

Школу закінчив дуже погано, мені було нецікаво, в мене не було навіть розуміння, для чого витрачати на це час. На уроки літератури міг прийти зі своєю книгою і її читати, мене виганяли з класу, і я читав у коридорі. Вчителі казали, що з мене нічого не вийде, тому я подумав – раз так – піду в армію. Тож років з 14-ти я чітко розумів, що піду в армію, а потім - у військовий виш, бо мріяв стати офіцером.

У мене немає сім’ї, немає дітей.

Дуже люблю спати, 30% мого життя проходить у стані сну.

Головний принцип мого життя – ніколи нікому не роздавати порад.

Про армію

Коли люди потрапляють в армію, здається, в ній розчаровуються усі без винятку. Питання в тому, як швидко це приходить. Я себе дуже накрутив і розчаровувався дуже довго. Розумів, що там все й близько не має нічого спільного з моїми уявленнями. Під кінець першого року перебування в армії я хотів закрити цей етап у своєму житті, але вкінці 2012-го на початку 2013 року почалися реформи, дуже багато чого змінили і служити стало більш-менш цікаво. За 2013 рік було четверо навчань, я тоді об’їздив всю Україну, два рази перевиконав парашутну програму зі стрибків. Тоді я подумав, що варто продовжити, але за півроку почалася війна.


До речі, коли йшов у армію із самого початку для себе чітко розумів, що я хочу потрапити на війну, бо так як я з маленького міста, моє світобачення було досить примітивним, стереотипним. Я хотів бути ще крутішим, тому цілеспрямовано пішов в армію і не просто кудись, а в десантні війська, щоб приїхати додому, груди в медалях, щоб всі такі: ой, який Валєрка крутий… Спершу намагався потрапити до миротворчого контингенту у якусь із африканських країн, але потрапив на війну… у своїй країні.

Про завершення російсько-української війни

Чому почалася ця війна? Від початку і до кінця причину я вбачаю в собі та людях, які мене оточують. Це абсолютно наша відповідальність і наша провина, чому ця війна стала можливою. Але цей маховик вже так розкрутився, що для припинення виключно нашого рішення вже замало, бо Росія вже в Україні. Вона окупувала наші території, і якщо ми себе змінимо, вона звідти не піде. Кінець цієї війни можливий за двох причин: перша – ми програємо, стаємо, в кращому випадку, сателітом Росії і війна припиняється. Такий варіант мене не влаштовує, і вас, я сподіваюсь, також. Другий варіант - Росія зникає або якимось чином втрачає свій вплив, бо очевидно, що напряму з Росією воювати ми не зможемо, вони нас просто завалять м’ясом. Тому єдиний варіант для нас – це вчитися бути сильними і вичекати. На даному етапі – це гра вдовгу. Тут просто хто кого переживе.

Я з 2014 року постійно чую з різних ЗМІ про те, що от-от Росія розвалиться, бо рубль вже по 70, вже по 100, нафта вже нічого не коштує і таке інше. Все це -маячня. Росія дуже велика та потужна країна, навіть якщо її відгородять від всього світу всіма можливими санкціями, вона все одно ще довгий час буде існувати. Це країна з величезною кількістю ресурсів: газ, нафта, золото, деревина, навіть людський ресурс, який з піною у рота віддає себе в жертву цьому механізму. Тому Росія має усе, щоб воювати, навіть якщо проти неї буде увесь світ. Тож єдиний для нас варіант – її пережити. Тут потрібно налаштовуватись на дуже довгу та важку гру, і не факт, що вона закінчиться за нашого життя.

Про зміну свідомості громадян

Тенденція дуже повільна, але є, і вона позитивна. Як мінімум, до 2014 року мене як громадянина України, не існувало. Я був ним виключно номінально. Тим, ким я є сьогодні, сформував саме 2014 рік. І таких людей, яких змінили ці події, дуже багато, а стає все більше і більше.

Хоча цих людей не має бути більшість, їх має бути критична маса. Революції, тенденції, напрямок завжди задає меншість. Десятки тисяч змінили вектор розвитку країни. Звичайно, чудово, коли свідомих людей - мільйони, але в цьому немає потреби для того, щоб Україна розвивалася в необхідному напрямку.

Ми живемо у демократичній країні, раз на п’ять років обраємо президента. І тут є позитив навіть у минулих президентських виборах. У нас завжди було два основних кандидати: один розповідав про Захід, інший – про Схід. Один проросійський, інший - проєвропейський. На останніх виборах обидва найрейтинговіших кандидати (як би я до них не ставився) кричали у два горла лише про Європу. Як не мене, це дуже гарний бенчмарк, бо вони всі популісти і говорять те, що хочуть почути люди. Отже, їхні політтехнологи прорахували, що люди саме це хочуть чути, і це дуже позитивно!


Незалежній Україні всього нещасних 30 років! Враховуючи, що наш народ прожив три сотні років у ярмі Росії – імперія, кріпацтво, 70 років радянщини, заборони на будь-яку приватну діяльність - за останні 7 років ми зробили величезний крок вперед. Так, відбувається багато неприємних речей, але інакше бути не може. Суспільство еволюціонує так само, як будь-яка окрема людина. Це не відбувається миттєво. У нас різні думки, різні погляди, і приживається те, що виживає, тому за сім років ми дуже змінилися. Поки все досить добре. Але є важливий момент – це відбувається не системно, а стихійно. І це погано. Бо такий фундамент дуже вразливий, його можна зруйнувати, отже є загроза, що ми можемо відкотитися дуже далеко. На щастя, поки стоїмо на ногах.

Про жлобство

Основна наша проблема виходить з радянського минулого. Не хочу нікого образити, але ми – нація жлобів. Проте я до цього ставлюся спокійно, бо впевнений, що ми це переростемо. Я був жлобом, зараз трішки менше.

Про другу книгу та саморуйнування

Я збираюся написати другу книгу. Вона буде присвячена процесу саморуйнування. Я свято переконаний: якщо людина свідомо стала на шлях саморуйнування, ніхто не має права їй заважати.

Є різні ситуації, наприклад, коли людина щось робить у наркотичному угарі або у неї горе, і вона не може з цим впоратися, хоче зістрибнути з даху - це момент тимчасової слабкості. Але є ситуації, коли люди свідомо приходять до того, що вони не хочуть жити. Я ні в якому разі цю позицію не захищаю і вважаю її неправильною. Я жив у такій парадигмі п’ять років, і в мене збереглося дуже багато рефлексій з того періоду. Просто хочу це описати, бо, можливо, це буде комусь корисним, і він знайде вихід із ситуації, в якій опинився. Так чи інакше більшість людей щиро вважає себе нещасними.

Про подорожі

Сподіваюсь, що вдасться наступної весни піднятися на Еверест. Піші подорожі на півроку поки не планую.

Про кризу

Людині, суспільству, будь-якій системі для еволюції необхідна криза, бо комфорт завжди за собою веде стагнацію, а за нею іде деградація. У моєму житті теж були кризи, які давали мені якийсь досвід, я аналізував, як вони мене змінювали. На щастя, в якийсь момент помітив цю тенденцію, і зрозумів важливість криз. З цієї причини ходжу у піші подорожі, беру наплічник, сам іду, без людей, десь півроку через гори, ліси. Як мінімум, це важко фізично, як максимум, коли ти довгий час знаходишся сам із собою, всередині просто все закипає. Ти починаєш переосмислювати багато речей, згадувати, це викликає дуже багато різних емоцій. Тобі немає перед ким придурюватись, триматися, бути тим, ким ти не є насправді. Ти можеш бути максимально відвертим із собою. Цей момент виникає на певному етапі подорожі - десь через місяць. Так я для себе створюю кризи.

Питання щодо змін іде через чесність до себе. Люди живуть у стані перманентної брехні. Найважливіший момент істини - коли ти переступаєш цей бар’єр, і здатен бути чесним із собою. Чесно відповісти, хто ти і що ти собою являєш. Це дуже важко, психологічно дуже боляче. Враховуючи, що більшість людей до кінця життя так і живе у стані брехні, зробити це дуже складно.

Коли проходить три тижні, місяць, починаєш мислити оригінально. Я міг іти, і мій емоційний стан був дуже нестабільний. Міг сміятися, через 20 хвилин – злитися до нестями, кричати аж до хрипу, а через 30 хвилин починали текти сльози з очей. Я не дійшов би до цього, якби був у соціумі.

Єдине, чого я мрію досягти – це щастя. Я хочу бути щасливим. Для себе чітко сформулював, що щастя – це стан спокою, коли ніщо не може на мене вплинути, як мінімум емоційно.

Має бути у людині якийсь фундамент, на якому вона буде дорослішати і складати якусь свою картину світу.

Про комплекс українців

Найрозповсюдженіший серед українців – комплекс жертовності. Українець ніколи нічого не зробить заради себе. Все - заради когось, і йому за це обов’язково мають бути вдячними. Звідси «пред’яви» батьків дітям на кшталт, я заради тебе свою молодість поклав чи купу грошей витратив, а ти не робиш так, як я хочу. І в усіх усвідомлення – коли він щось робить заради когось, то йому за це винні. Дитина – батькам, подружжя – один одному, бо «я ж заради тебе» і далі йде довгий перелік.

Найстрашніше, коли це відбувається у контексті війни. Солдат воює, і переконаний, що він воює не заради себе, що це не його рішення, а він за тих, хто сидить вдома, вчиться, розважається. Йому винні вдячність, а повертається з фронту - йому не те, що не вдячні, героєм не вважають, а пред’являють, що він там гроші заробляв, за олігархів воював і таке інше. Принаймні, мені так говорили. Всередині виростає образа, яка народжує «крота», і той починає жерти людину із середини. Хтось його заспокоює наркотиками чи алкоголем, а комусь і це не допомагає, тому людина себе вбиває, бо їй нестерпно жити в такому стані.

З цього комплексу жертовності витікає наше невміння брати на себе відповідальність. Наприклад, за своє рішення, бо робиш ти все лише заради себе. Навіть благочинність люди здійснюють заради себе. Просто тут вигода виходить із нашої системи цінностей, нашої картини світу. У когось це меркантильна вигода, а в когось - ні. Людина з якісною системою цінностей, коли робить щось заради себе, покращує і світ навколо. Тому питання в тому, щоб виховувати в людях таку систему цінностей.

Комплекс жертовності – це найбільша проблема українського суспільства. Але це частина загальної парадигми жлоба, і ми це переживемо.

Про філософію

Філософія - це не просто якісь умоглядні фантасмагорії. Це спроба розібратися в тому, як працює світ. Філософія вийшла з релігії. Просто вона взяла на себе відповідальність робити це більш прагматично, без питання віри. Дослідження поведінки людей і до чого це призводить, закономірність подій, які не можна порахувати математично, але можливо вивести якийсь алгоритм. Мабуть, у моєму житті більше філософії, ніж релігії, але різниця лише в тому, що філософія не вимагає від тебе у щось вірити.

Якщо ви будете читати «Державу» Платона чи «Апологію» Сократа, маєте розуміти, що ці праці писали люди, які жили в абсолютно іншій системі соціуму. Ці речі потрібно читати обережно, вони не є універсальними. У Марка Аврелія є багато речей, які можна взяти собі на озброєння і використовувати в якихось критичних ситуаціях. Ці праці треба вивчати, бо вони роблять ширшим ваш кругозір. Але жодну з них не можна ставити в абсолют, як панацею чи інструкцію до життя.

Істина, як мило у ванній, – невловима...

CRM-форма з'явиться тут