Smart Foundation — 29 січня 2022

Інтелектуальні студії з Андрієм Курковим

"Роль еліт у суспільному житті: від громади до країни" - непроста тема, з якою вийшли "Інтелектуальні студії у Smart Просторі" за участі відомого письменника та президента Українського PEN Андрія Куркова.

Нагадаємо, що це спільний проєкт Smart Foundation та PEN Ukraine, який раз на місяць проходить на Полтавщині.

Головні тези виступу Андрія Куркова

Про сіру зону

Це мій перший виступ в Україні за два пандемічних роки, бо перебував за кордоном. Люблю їздити по Україні, за п’ять років ми з дружиною та дітьми об’їздили Україну по кордонах, щоб показати дітям, де вони живуть. Важливо і для дітей, і для дорослих знати, де вони живуть, бо насправді половина українського населення не зовсім розуміє, де вона живе. Я стикався з цим і у Бессарабії, і у Закарпатті, а також у Криму і на Донбасі ще перед війною. Кажу це тому, що еліта провокує людей на інтерес до історії власної землі, власної родини і взагалі на інтерес до власної держави.

Ми з молодими письменниками у 2015 році їздили по селах Бессарабії та Закарпаття. Мене вразило, коли ми приїхали Суворове, яке насправді називається Шикірлі-Китай - болгарське село з турецькою назвою. Там зараз живуть болгари, 5 тисяч населення, величезний Будинок культури. Ми приїхали, щоб спровокувати дискусію на будь-яку тему, почути людей, які там живуть. Замість години проговорили дві з половиною. А коли вже виходили звідти, жінка сказала: ви перші, хто до нас приїхав з поза нашого району за останні 25 років. Багато хто не знає, як люди живуть за 100 км. Україна неінтегрована всередині.

Мій останній роман «Сірі бджоли» про сіру зону на Донбасі. Сумний рекорд – у нас найдовша в Європі сіра зона, тому що вона має таку ж довжину, як лінія фронту - 430 км. Це територія, куди не заходять ні наші, ні вороги. У цих селах живуть люди, мають свій шмат землі, свою хату, вони посміхаються і тим, і іншим, коли хтось таки заходить. Тобто, це і про фізичну сіру зону, і про сіру зону, яка є у головах багатьох людей. Кожен сам собі створює свій світ – внутрішній, світ своєї родини. Коли людина не розуміє, де вона живе, вона живе у сірій зоні.

Про дисидентство

За радянських часів я був пасивним дисидентом, а мій старший брат - більш активним. Ми говорили, що нам не подобається система, ми не любимо комуністів, хоча наш батько був комуністом. Тоді територією нашої свободи була наша квартира та родина, там ми були захищені, бо мій дім – моя фортеця.

З того часу багато змінилося, але пам’ятаю, як був школярем, брат старший від мене на 7 років, його друзі приносили заборонену літературу, мінялися нею на кухні, мене інколи пускали туди. Обмінювалися не лише політичною літературою, а й політичними анекдотами. Пили портвейн, курили і говорили про що завгодно. Це була така антирадянська діяльність. У мене це викликало страшенну повагу та інтерес, і я читав книжки, які на той час ще не розумів. Це був, зокрема й «Психоаналіз», поезія Срібного віку, Гумільов та Ахматова, до якогось часу Булгаков, який теж був заборонений. За «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина могли посадити. Саме ці люди, які ризикуючи своїм життям чи звільненням з університету, були для мене елітою. Хоча я це слово і не використовую. Вони в мене викликали повагу, інтерес і бажання наслідувати, цікавитись, що вони думають і чому саме так… Це були люди, яких називали наркоманами, щоб якось відкараскатись, садили у психушки. У Радянському союзі буда офіційна еліта, яка підтримувала цю систему. Кожна система створює свою еліту, щоб показувати приклад, за яким громадяни мають іти і наслідувати.

Про еліту

У нас унікальна ситуація. Незалежній Україні 30 років. Ми ще пам’ятаємо і підсвідомо розуміємо систему ієрархії Радянського союзу. Водночас бачимо систему нової ієрархії, яка у нас дуже часто викликає негативні реакції, бо деякі депутати, наприклад, не можуть слова сказати, потім їх арештовують за хабарі і т.д. Тобто, це нам заважає зрозуміти, хто є справжньою елітою в країні. Науковці, ректори університетів, яких теж часто критикують і є за що? Чи письменники? Чи політики? Насправді країні потрібно років п’ятдесят-шістдесят, щоб зрозуміти власну ієрархію цінностей і те, якою має бути власна еліта, щоб люди відчували результати її діяльності, а держава досягла нормального розвитку.

Грузинські реформи насправді були реформами не Саакашвілі, а економіста Кахи Бендукідзе, який, на жаль, вже помер. Він був прикладом представника еліти, який змінив економічну систему в Грузії і зробив її цікавою для інвесторів. Саме через його проєкти побудували Батумі, і арабські та турецькі гроші прийшли в Грузію. Люди почали відчувати різницю, хоча насправді там життя досі набагато важче, ніж в Україні. Але скажіть, будь ласка, 4 млн грузинів і 40 млн українців. Дайте мені ім’я українського економіста, який зробив щось, щоб ми визнали, що він – представник еліти.

Я страшенно цікавлюсь історією України XVI-XVII сторіччя. Козацька держава. Правдою є те, що козаки вирішили не вводити національну валюту, а користувалися сріблом – литовським, турецьким, польським, проте захищали свою землю. Ці кордони були незафіксовані, не було ніяких угод із сусідніми країнами, тому що постійно були війни, але держава існувала, бо були вибори гетьмана, старшин, урядників, існували суди, своя дипломатична служба. Гроші дуже важливі, але бувають приклади, коли можна й без грошей створити і утримувати державу.

Думаю, що в Україні все ще попереду. Позаду є величезна історія, багато трагедій і багато прикладів, коли саме українці створювали осередки культури, свою філософію і писали на кількох мовах, як Григорій Сковорода, якого я дуже люблю. Вони зробили свій внесок у світову та власну культуру, але мова про культуру. Еліта – це не тільки культура.
Якщо говорити про представників еліти останнього часу, то тут найбільше зробив Мирослав Попович, якого мало хто знає в Україні. Щоб зрозуміти, що він був представником української еліти, його геніальні книжки має прочитати хоча б 10% населення. Ми повинні робити все, щоб українці, незалежно від того, де вони живуть (в селі, смт чи місті), мають цікавитися власною історією та сучасними процесами і в економіці, і в культурі, і в політиці.

Хоча політикою ми цікавимося, бо нас підсадили на це, як на наркотик. Але слідкуємо не за політичними ідеями, а за політичними сюжетами, де грає якусь авантюрну роль той чи інший політик. Це публічна еліта, а не національна. Про цих людей говорять, тому що вони про себе заявляють, сваряться. Насправді ми звертаємо увагу більше на скандали, конфліктні моменти, ніж на спокійні думки.

Я не закликаю вас стати політиками і показати, що можна краще. Кожен має займатися своєю справою. Якщо у когось є хист і бажання піти щось змінити – це чудово. Але насправді спершу треба щось реально змінити у своєму житті, далі на рівні громади! Сьогодні активність окремих очільників громад викликала інтерес до їхніх містечок та сіл - є вже багато таких прикладів. Є люди, яких не обирала громада, вони просто почали щось робити, а місцева влада - когось більше підтримувати, когось менше. Насправді будь-яка активність викликає бажання і допомогти, і одночасно спротив. До цього треба бути готовим. Якщо ви щось робите для громади, ви робите це для себе і одночасно для держави.

Якщо ви піклуєтесь про свою родину – ви добрий сім’янин. Це величезний плюс, не вимагає мужності, це обов’язок - святий, інколи не дуже приємний, якщо часто сваритеся. Але якщо ви піклуєтесь про інтереси інших громадян та своєї країни, це означає, що ви - представник еліти.

Про українську ментальність

Можна не погоджуватись з істориком Ярославом Грицаком, але він написав книжку про історію України, українську ментальність «Подолати минуле». На мою думку, українці дуже легко об’єднуються під час загроз. Або коли вони незадоволені великими процесами, як у 2004 році. Помаранчева революція виникла, бо ми відчули, що нас обманули. Люди об’єдналися, хоча були один з одним незгодні в інших питаннях, але це об’єднання було сильнішим, саме тому українці тоді перемогли. Так само консолідувала націю анексія Криму та війна на Донбасі. І зараз ми об’єднані ворогом більше, ніж роз’єднані між собою конкретними думками.

Те, що кожен з нас має на все свою власну думку – це українська ментальність. За кордоном я завжди пояснюю різницю між росіянами та українцями. Це моя теорія, але вона близька до правди. Українська ментальність заснована на історичній матриці козацького анархізму. Тобто, козаки робили вибори гетьмана, старшини. При чому обирали гетьмана і одразу влаштовували інтриги, щоб його скинути та поставити іншого. Ми індивідуалісти.

Колективна нація – це росіяни, які колективно ненавидять НАТО, гомосексуалістів, обожнюють свого царя, а коли втомлюються - вбивають, і ставлять наступного. В українців царя ніколи не було, українці ніколи не поважали владу - ні радянську, ні радянсько-українську, не дуже поважають закон, але поважають право на власну думку. Якщо у росіян один образ великої російської імперії у голові, то в Україні існує 40 мільйонів образів України. У кожного власна Україна в голові, тому коли говорити на цю тему, українці ніколи не об’єднаються. Саме тому у нас 370 політичних партій зареєстровано у Міністерстві юстиції. Тобто, українцю легше створити свою власну партію, аніж приєднатися до чужої. Але реальне життя все одно впливає на ментальність. Молодь починає користуватися правилами, платити податки, молодь інша, ніж ми. Вона вчиться в україномовних школах, де не виникає конкуренції мов, у молоді інші інтереси. Вони щось візьмуть від нас, але будуть представниками іншої ментальності.

Про війну на Донбасі і чому вона сталася

У 1991 році розвалилася не просто територія Радянського союзу, а територія радянської ментальності, територія колективізму. Колективізм прийшов до України разом з російською мовою. Українці не хотіли колективізації, через те їх 300 000 вислали в Сибір, потім Голодомор перший, другий, війна УПА проти НКВД та радянської армії. Тут завжди був спротив, тобто тут завжди існувала козацька ментальність.

Років п'ятнадцять тому кордон між українською індивідуалістичною та радянською колективною ментальністю проходив посередині країни. На сході, півдні, у Криму люди досі жили за радянськими принципами. Але цей кордон потихеньку рухався, українська мова відвойовувала у російської і українська ментальність фізично відвойовувала простір у радянської російської ментальності. Якби не було війни, кордон Росії та України співпав би з кордоном двох різних ментальностей. Тоді б було все гармонійно, і не було б бажання і сили у Росії влазити на нашу територію. Але Росія відчула, що вона втрачає людей радянсько-російської ментальності.

Російська мова не обов’язково ознака того, що людина проросійська. Вдома я розмовляю російською та англійською, в мене дружина англійка. Я завжди був проти Радянського союзу і проти будь-якої імперії, у мене ментальність швидше козацька, ніж монархічна. Мені не потрібен цар, в мене немає такої потреби, щоб був якийсь лідер, якого 20 років терпиш і погоджуєшся зі всім, що б він не робив.

Ця проблема тільки у тому, що держава на рівні внутрішньої політики нічого не робила, щоб прискорити повернення української ментальності разом з українською мовою на всю українську територію. На територію Донбасу Київ не залазив, щоб не чіпати місцевих олігархів. На територію Криму не залазив, тому що там завжди була Росія, російські прапори у Севастополі, Ялті та скрізь, там був культ царя Миколи ІІ, вся сувенірна продукція була про царську родину. Там не тільки не було спроб українізації, там треба було українізувати голови, займатися ментальністю людей та їх поглядами більше, ніж іншими питаннями. Але цим ніхто не займався. Тобто у нас не було внутрішньої політики протягом 20-25 років, до 2004 року. Саме через це виник Крим і Донбас.

Про російські війська під нашими кордонами

Росія хоче відродити імперію, всі розуміють цю загрозу. І це вже не перша спроба. Насправді навесні 2014 року наші військові, добровольці зупинили план, очевидний для всіх: за рахунок проросійських повстань у Миколаєві, Херсоні та Одесі прагнули відділити нас від моря і потім вже займатися київською владою. Це була спроба захопити все узбережжя і приєднатися до Придністров’я. В України не було б виходу до моря, або нам би запропонували повернути море взамін на зміну політичного курсу і на об’єднання з РФ.

Зараз більш серйозна спроба, бо всі розуміють, що Україну сьогодні в НАТО ніхто не чекає. Можливо, це станеться через 10-15 років. Росія вимагає гарантій, що нас туди не візьмуть. Тобто, Росія поставила НАТО у ситуацію, коли швидше вони нас візьмуть до себе, аніж дадуть такі гарантії. Це тупик, який створив Путін. Він створив світовий конфліктний тупик, в центрі якого находиться Україна.

Зрозуміло, що ешелони, як нібито ідуть на навчання біля кордонів з Україною і риторика Лукашенка, що нібито Україна нападе на Білорусь, показує, що нас, Європу, світ хочуть залякати можливістю третьої світової війни. Якщо вона почнеться, а Європа буде стояти осторонь, і Україна буде захоплена, це означатиме руйнування Європейського Союзу і навічно руйнування репутації НАТО. Після цього існування НАТО не матиме ніякого сенсу, бо в небезпеці вже будуть країни Балтії, Польща і, можливо, навіть Фінляндія.

До речі, скоро вийде цікава книга, яка називається «25 червня: дурість чи агресія?» про Другу фінську війну, про яку нам ні в СРСР не розповідали, ні зараз. Через два дні після нападу Гітлера на Радянський союз, СРСР почав напад на Фінляндію і розбомбив військові об’єкти та об’єкти інфраструктури. Ця агресія була підготовлена союзом перед тим, як Гітлер напав на Радянський союз. Фінська війна закінчилася у вересні 1944 року. Книгу написав Марк Солонін - російський історик, який переїхав до України та живе під Києвом. Нам дуже важливо знати історію, зокрема й радянську чесну історію, інакше не зможемо обійтися без повторювання помилок, які вже були багато разів зроблені.

Про правдиву історію

Справжня історія – це історія, підтверджена документами і свідченнями, які підтверджені іншими істориками, іншими джерелами. Якщо немає документу, а є багато незадокументованих подій, це історія диспутивна. Про це можна говорити, але якщо не можна доказати, це важке питання.

Журналіст із Сум Євген Положій написав книжку про події в Іловайську. Він знайшов біля сотні учасників подій і записав їхні розповіді про те, як все відбувалося. На презентації його книги в Одесі були присутні учасники цих подій, навіть вони почали між собою дискутувати, що було так, а що не так.

Кожна держава використовує власну історію для власної ідеології. Патріотизм є частиною ідеології будь-якої держави, тому через патріотичні мотивації держава чи науковці можуть спотворювати чи змінювати історію заради «благих цілей». Але документальну історію все одно можна відкопати - порівнювати документи, свідчення, мемуари, і на власному рівні вирішити, що є правдивою історією, а що – ні.

Наприклад, випадково мені до рук потрапила довідка з німецького табору для військовополонених, видана українському полоненому про те, що його звільнили, він їде додому в таке-то село і гарантує, що звідти не буде виїжджати і не буде брати участь у партизанських діях. Німецький штамп і два підписи. Це був 1942 рік. Виявляється, були правила до 1943 року, що українських полонених відпускати із німецьких таборів і їх могли забрати односельчани чи родичі. Це цікава історична тема, з якої можна було б зробити документальну книгу. Ви про це чули? Ні. От скільки всього ми можемо не знати про історію власної країни. Чим більше ми знаємо, там легше нам орієнтуватися в тому, що зараз відбувається і в тому, що може відбутися. Люди спеціально не вигадують, в якому вигляді будуть ті чи інші способи боротьби з інформацією, спеціальні операції. Все це в тому чи іншому вигляді вже було раніше. Якщо ти хочеш орієнтуватися і знати, до яких наслідків це може привести, треба цікавитись історією.

Про державну ідеологію і національну ідею

В Україні офіційно немає ніякої ідеології. У Росії є імперська ідеологія, направлена на те, щоб виховати патріотів Росії, які знають, що вони кращі від сусідів, заслуговують на більше, їх бояться у світі. Українці ростуть вільними, їх не заряджають жодною ідеологією, тому кожен залишається при своїй думці. Звичайно, їм передають любов до Тараса Шевченка, до історії, яка викладається, до символів, емблем, до стародавньої гривні, до тризуба. Ми це сприймаємо символами, а не ідеологемами.

Про національну ідею вже трошки втомилися говорити. Найкоротше вона була сформульована Подерв’янським. Але я не озвучу її, бо не використовую мат. У перекладі означає «Залиште нас у спокої!». Насправді у нас є заявлений напрямок розвитку держави та суспільства – європейський. Тобто, ми хочемо залишатися вільними, бо свобода слова, свобода думки, свобода релігії – це європейські цінності. Наша національна ідея – доєднатися до європейських цінностей, при цьому не втратити себе як українців, не втратити власну історію, власну культуру, не розчинитися і не стати частиною глобального процесу, коли ти не знаєш, хто ти. Наприклад, частина німців не знає, хто вони, крім того, що мають німецький паспорт.

Про ставлення до нас європейських військових та політичних еліт

Є європейська еліта та євроатлантична військова еліта (з країн НАТО). Серед генералів - більша половина прихильників України. Це означає, що Україна дипломатичними та військово-дипломатичними шляхами має відвойовувати симпатії у тих, хто нас не любить чи не хоче приймати. Серед наших сусідів, які на цьому рівні ставляться до нас негативно, це Угорщина. Ми знаємо історію, чому це сталося, і тут наш уряд має знайти шляхи рішення цієї проблеми.

Прості європейці прихильно ставляться до українців. Для них ми, поляки, литовці, естонці – це Східна Європа, яка має бути частиною Європейського Союзу. Далі йде політичний рівень. У кожній країні є правляча партія та опозиція. Майже всі радикальні праві партії отримують допомогу чи гроші від Росії за те, щоб вони виступали проти України. Найбільше - в Італії, у Франції, бо там давні зв’язки, зокрема культурні з часів Російської імперії, і з Радянським союзом.

Росія не жалкує грошей на підкуп політичних партій і політичних діячів та на свою пропаганду. Зокрема, й на культурні проекти російсько-італійські чи російсько-французькі. Наприклад, у 2005 році після Помаранчевої революції на Паризькому книжковому салоні почесним запрошеним гостем була Росія, у 2008 чи 2009-му - Петербург. Україна ще жодного разу не була запрошеним гостем, бо вона не подає заявки, тому що за це треба платити. Водночас цей статус означає: це головна країна, на літературу якої всі мають звертати увагу, а за два-три роки всі видавці у приймаючій країні пробують знайти українських письменників, чиї книжки видати французькою мовою, щоб під час цієї книжкової виставки продати і говорити про Україну. Таким чином за кілька років до події буде видано 50 творів письменників, які пишуть про Україну, про наше життя, про українську історію. Ці книги купить 1-2% населення, але це будуть активні люди, читацька еліта, яка потім буде розказувати про ці книги всім. Таким чином відбудеться ін’єкція інформації про Україну у французьке суспільство, бо воно знає дуже багато про Росію. Ви собі не уявляєте, там навіть фермер буде знати про Маріїнський театр та руський балет, про Дягілєва, про Сержа Лифаря. І хоч половина з них – це українці, в їхній голові це Росія. Про Україну та її культуру вам нікого не назвуть, про Шевченка перепитають чи не футболіст, бо того вони знають. Україна має вкладати гроші у промоцію власної культури і робити це стратегічно, плануючи різні акції на п’ять років вперед. Наше законодавство, на жаль, не дає такої можливості, бо ми не можемо планувати бюджет 2025 року вже сьогодні.

Про еліту та владу

Не може людина без освіти стати елітою, вона просто отримує елітну посаду. Якщо кандидат підготовлений, його рівень відповідає даній посаді, тоді він представник еліти, який відповідає своїй елітній посаді, і це працює. Коли ж елітну посаду займають люди без освіти тільки тому, що вони друзі, знайомі чи «я йому довіряю», які потім руйнують систему чи міністерство, в якому працюють, то насправді шкодять державі. У нас дуже багато соціальних ліфтів, але насправді дуже часто ними користуються не ті, хто має ними користуватися. Тому в цій ситуації найбільший гріх – це скромність. Невіра у свої сили. Треба виховувати молодь так, щоб вона вірила у свої сили і цілеспрямовано йшла до мети.

Я 18 років по всьому світу систематично розсилав рукописи своїх романів, які писав та складав у шухляду. Через 18 років я підписав перший контракт зі швейцарським видавництвом, і з того часу став професійним письменником. Якби я втомився писати та розсилати, я б не став письменником. Все залежить від людини: якщо вона вірить у свої сили і вірить у мету, її треба підтримувати, і вона дійде до мети!

Чи може молоде патріотичне налаштоване на зміни покоління стати елітою та змінити нинішню владну верхівку з її олігархічними зв’язками і зламати корупційні схеми? У нашої держави немає ідеології. Але мінус в тому, що у нас немає ідеологічних партій. Є партії імені того, хто її зареєстрував. Коли люди голосували за «Слугу народу», вони голосували за Зеленського, а не за якусь із обіцянок його програми чи напрямку розвитку країни. Ці майже 400 партій – це баласт, який насправді компрометує політичну систему України. У кожній нормальній країні є 10-15 партій, і люди знають, яка з них консервативна, яка ліберальна, де християнські демократи, і це все незалежно від назв партій. Якщо я в душі християнський демократ, то я за них і буду голосувати. Оце основа політичної боротьби у цивілізованому світі. Не дискусія, хто кращий - Порошенко чи Тимошенко, а дискусія, з якою ідеологією партію краще мати у парламенті і представника якої ідеології обрати прем’єр-міністром чи президентом. Моя думка трохи утопічна, але я б відмінив реєстрацію всіх партій і змусив би заново реєструвати тільки ті партії, які можуть показати, що у них є місцеві осередки, є ідеологічна програма і розписано, куди вони хочуть вести Україну. Політична боротьба у нас – це боротьба особистостей, а не ідей.

Про еліту на місцевому рівні

Насправді громада - це більше, ніж юридичне утворення. Це спільнота людей, спільне або приблизно спільне бачення майбутнього, що треба зробити, щоб у цій громаді цій спільноті було цікавіше жити. І спільні бажання, чого вимагати від імені громади і спільноти для змін у регіоні та самій державі. Громада має стати регіональним національним політичним гравцем і одночасно тією силою, який визначає, як жити на власній території. Громада має обирати свою еліту, кому вона довіряє, для цього існують демократичні вибори. Але є люди, які хочуть бути активними та не хочуть бути політиками, вони теж мають допомагати громаді розвиватися. Кожен з нас має досвід, як створити цікаве життя всередині родини. Наприклад, вирішуєте і їдете всією родиною на Закарпаття. Громада – це велика родина. Якщо люди зрозуміють це, вони так само для цієї спільноти організовуватимуть цікаве життя власними силами, власним коштом, власними можливостями.

У вас є Smart Простір, вам треба його наповнити власними подіями, не пов’язаними з тими, хто приїжджає. У будь-якому маленькому англійському селі є два або три офіси, де завжди є кава та чай для тих, хто приходить, і люди, як готові відповідати на запитання, вислухати та поговорити. Це офіси Консервативної, Лейбористської та дуже часто Ліберальної партій. У Швейцарії є банкетна зала для свят всього села. У Німеччині дуже багато сіл мають свої фестивалі, і це не день села. Це об’єднує громаду з місцевими бізнесменами. Головне, щоб люди звикли, що вони роблять щось разом.

Про кримських татар

Якщо говорити про національну еліту, тут варто згадати про кримських татар. Вони не монолітні, багато хто мовчить, але інша половина бореться. Коли вони протестують проти анексії, то представляють не себе особисто, а кримськотатарський народ, його історію, історію його боротьби за повернення до Криму. Мустафа Джемілєв та Рефат Чубаров – представники еліти кримськотатарського народу. Я переписуюсь з Нариманом Джелялом, який зараз сидить у в’язниці в Криму, фсбешники намагають посадити його на 20 років за сфабрикованою справою. Це представник кримськотатарської еліти, заступник голови Меджлісу, який заборонила Росія. Це помста за участь у засіданні міжнародної «Кримської платформи», яка має допомогти Україні забрати Крим дипломатичним шляхом. Хтось вірить в це, хтось - ні, але якщо не боротися, це означає, що в тебе його забрали назавжди. Політично ідея створити платформу дуже правильна, чим більше вона буде жити, тим більше дратуватиме Путіна і показуватиме, що Україна не здалася, а світ не погодився з анексією, інакше будуть наступні. Будь-яка здача інтересів провокує ще більший апетит у тих, хто хоче забрати у тебе твою власність.

Сподіваюсь, Україні не доведеться пережити подібне - боротися проти окупантів, живучи серед окупантів. Україна 30 років вільна - документально, юридично, але наша свідомість ще не вільна від багатьох речей, які нам заважають зрозуміти свою країну та її інтереси.

Про історію як мотивацію для українського суспільства

Я б не використовував історію як мотивацію. Історія дає формування поглядів людини, ставлення до власної країни. Для мене найцікавіший козацький період, 1918 рік, гетьман Скоропадський і все, що відбувалося навколо спроби створити Українську Народну Республіку, відлига Хрущова, про яку ми з радістю забули. Ми вважаємо, що треба про цей період забути, крім тим періодів, які принесли кров і біль українському народу. Треба цікавитися, що було після смерті Сталіна і до 1963 року. Тим більше, що світ зараз опинився в ситуації повторення Карибської кризи, коли радянські підводні човни були готові нанести атомний удар по Америці біля Куби. Путін обіцяє зараз Америці те саме. Військові бази з ракетами у Венесуелі і на Кубі. Якщо не знати, що відбувалося в той період, думаєш, що це щось нове. Він просто повторює радянську історію відносин між союзом та заходом.

Мотивацією насправді можуть бути плани та проєкти, які можна вигадувати на особистому рівні для себе одного, разом зі своїми друзями. Найкраща мотивація – це реалізація малих справ, малих задумів та малих планів. Тому що коли людина починає з малого, і у неї це виходить, вона хоче зробити щось більше, людина росте разом з масштабом того, що вона робить. Це для мене найкраща мотивація.

Про кліпову свідомість

Людині, яка пасивно сприймає інформацію, подають її у пришвидшеному вигляді, щоб її загіпнотизувати. Така людина є паралізованою з точки зору думки, вона не здатна думати, артикулювати, чітко пояснювати свою думку. Їй здається, що все й так зрозуміло. Насправді західні еліти не є представниками кліпового мислення, вони думають набагато повільніше. Тому там література, романи не стали менш затребуванішими з появою комп’ютерних ігор, серіалів. За останні два-три роки продажі книжок у Німеччині зросли на 20-25%. До речі, Європа майже не читає електронні книги, на випущених у папері 100 романів буде куплено тільки три електронні версії. У Англії 25% книжок купують в електронному форматі, в Америці – 50%. Європа залишається консервативною та любить папір. Жодних проблем з літературою у Європі немає. Думаю, що у нас теж не буде, як тільки буде економічна стабільність.

Про дитячу літературу

Я вчився в київському інституті іноземних мов. Навчався на курсах японської мови і одночасно заочно у Московському інституті культури. Я завжди був агресивним пацифістом. Я не хотів служити у радянській армії. Але у 24 роки таки довелось. Мене записали на службу на Курильських островах, у військах КДБ, підслуховувати розмови японських військових. Мене відправили на курси радіорозвідки оператором радіолокаційних станцій. Я дуже не хотів їхати на цю службу, бо після цього людина протягом 25 років не мала права виїжджати за кордон. Мама працювала лікарем в госпіталі для міліції на Лук’янівці, я попросив її знайти якогось генерала, який би мені допоміг. Вона знайшла, і мене переписали на внутрішні війська по Україні та Молдові, так я почав служити у в’язниці в Одесі – вона навпроти кладовища. Я був старший від своїх офіцерів, вони не знали, що зі мною робити. Рота охорони цієї зони налічувала 100 солдат, серед них 95 кавказців і представників центральної Азії. Така була політика. Я політруку прямо сказав, що хочу стати письменником. От вони зраділи, бо щотижня були партійні збори і хтось цю муру мав писати. Мені почали давати ключ від кабінету нашого майора, я замикався там на ніч, там була друкарська машинка, радіоприймач з короткими хвилями, електрочайник, і стос журналів «На боевом посту». З них я і готував до другої ночі доповідь, замінюючи імена на наших таджиків, а потім до ранку писав… казки. Психологічно у тюрмі тобі хочеться зникнути хоча б у думках, в уяві, а коли пишеш для дітей, то й сам стаєш дитиною, переходиш у паралельний світ. Так половину своїх казок я написав у Одеській в’язниці.

Про написання роману

Сценарій пишеться легше, ніж книга, але менш цікаво. Коли ти пишеш роман, то є архітектором і адміністратором того світу, який створюєш. Ти живеш одночасно у двох світах – реальному з дружиною та дітьми, та в тому, який створюєш, занурюєшся і перебуваєш в ньому, поки пишеш роман. Ввечері закриваєш двері до книжкового світу і повертаєшся до родини, а потім - навпаки. Мені процес написання роману набагато цікавіший, аніж результат. Дуже болісно, коли завершуєш, бо ти закриваєш роман від себе і віддаєш його читачам. І вже там нічого не зможеш змінити. А коли одного життя стає мало, тоді починаєш писати новий роман.

Про Smart Простір

Мені дуже подобається ця установа, ця бібліотека. Я вражений, і ще довго буду під цим враженням! Я займався проектом «Бібліоміст», коли за американські гроші в українські бібліотеки встановлювали перші комп’ютері та проводили інтернет. Це закінчувалося тим, що стоїть хата, яка називається бібліотека, топиться груба, біля неї два комп’ютери, а хлопчик сидить і грається в інтернеті. Те, що я бачу тут – це зовсім інше. Це той шлях, яким має іти Україна. Зараз у Козельщині є більше можливостей для того, щоб ваша молодь стала представниками еліти.

Про комунікацію та поінформованість

Зараз всі реагують на те, що відбувається в Україні. Побачив у новинах дуже цікавий коментар. Хтось написав, що американці перебільшують загрозу війни, а у них пишуть, що Зеленський применшує загрозу війни. Ніхто не знає рівень загрози. Ця комунікація миттєва, і це дає нам можливість поставити Україну у світову систему координат, дізнатися, що про нас думають і що думаємо про інших ми.

Коли людина думає, що інші народи – варвари, сміється з молдаван, ірландців, чукчів, це означає, що у неї є нестача освіти, незнання історії, географії, геополітики і відсутність бажання розуміти інших. Зараз можна просто сидіти за комп’ютером, відкрити інформаційні сторінки на смартфоні – читати і думати.

Людина думаюча розвивається, займається самоосвітою. Самоосвіта – це постійний процес, без якого ти починаєш закисати і втрачати інтерес до життя, і тоді збільшується інтерес до їжі, до кіно, відео… Можна сприймати світ активно, а можна – пасивно. Людина, яка має сіру зону всередині, не розвивається, вона пасивно все сприймає і не віддає свою реакцію.

Подивитися трансляцію заходу можна за посиланням: https://cutt.ly/OOlhIJC

CRM-форма з'явиться тут