8 серпня 2019

Роман Горбань: «Чого я хочу у майбутньому?»

Коли знайдеш відповідь – станеш по-справжньому успішним Як не боятися власних мрій та де шукати перспективи? До кого прислухатися та чому вчитися? Чи є життя після школи? Про тенденції університетської освіти ми запитали у проектного менеджера Києво-Могилянської бізнес-школи та нашого земляка Романа Горбаня. Він народився, виріс та провів шкільні роки в Козельщині, успішно завершив навчання у Києво-Могилянській академії, а сьогодні у проектах бізнес-школи співпрацює з успішними, креативними та соціальновідповідальними бізнесменами країни

— Романе, які спогади і враження залишилися у Вас про шкільні роки навчання? 

— Я закінчив школу із золотою медаллю і зрозумів, що це річ, яка не принесе мені абсолютно ніякої користі у майбутньому. Вже чимало років минуло з моменту випуску, а в мене й досі багато питань до того, що відбувається у школах, і до того, для чого це все потрібно. Дуже прикро, що мірилом успіху досі є шкільні оцінки, які мало відображають об’єктивність інтелектуальних спроможностей дітей. Мені здається, що це своєрідний пострадянський синдром: освітня система заточена під те, щоби виховувати виконавців, а не особистостей, які будуть створювати щось абсолютно нове, прогресивне та системно мислити з урахуванням глобальних контекстів. На щастя, я потрапив у таке середовище, яке сприяє поступовому руйнуванню сформованих обмежень – рамок та упереджень. На жаль, в Україні досі прослідковується тенденція «відтоку мізків» із держави, що є ознакою недостатньо розвиненого середовища для реалізації власних амбіцій: Іван Мазепа, знаний у всій Європі як високоосвічений дипломат і недооцінений в Україні; Ігор Сікорський, відомий авіаконструктор, який став таким тільки в США. Із сучасних — засновники Petcube, найуспішнішого стартапу Європи, та багато інших особистостей, які визнані значно більше за кордоном, аніж в Україні. Маю надію, що ця тенденція дуже скоро зміниться, що Україна стане неймовірно привабливим місцем для імплементації усіх ідей її громадян і не тільки. Саме тому я щиро підтримую Миколу Сушка із його Smart Foundation і вважаю неймовірно важливим те, що вони реалізовують: освітні проекти, воркшопи, різноформатне навчання – усе це реально має усі шанси вплинути на інтелектуальні спроможності дітей. Це допоможе їм відчути власну опору та самодостатність. Окрім того, такі підходи формують внутрішній запит до саморозвитку, що є невід’ємною частиною становлення дорослої особистості. 

— Коли Ви остаточно вирішили, що хочете навчатися у Києво-Могилянській академії? 

— Насправді це сталося зовсім випадково. У 10 класі наш класний керівник Наталя Олександрівна Івашина поцікавилася, хто куди планує вступати. І я несподівано для самого себе вирішив, що буду навчатися у Могилянці. В 11 класі у мене було декілька варіантів: Полтавський університет імені Кондратюка, Київський національний авіаційний університет, КПІ, Києво-Могилянська академія, Харківський політехнічний. Коли зателефонували і сказали, що я пройшов у Могилянку, рішення було прийняте, хоча на той момент у мене не будо усвідомленого розуміння, чому саме цей заклад. Просто Могилянка вирізнялася серед інших вузів, у яких я бував. На жаль, я не мав можливості приймати усвідомленого рішення щодо вступу до конкретного вузу – та й узагалі здорове поняття «свідомості» та «усвідомлення» себе як такого та власних бажань почало приходити тільки після вступу до Могилянки. Звичайно, на це є низка причин, зокрема система освіти, яка чомусь випускає із фокусу дуже важливі запитання: «Чому?», «Для чого?» та «Заради чого?». 

— Що, на Вашу думку, вирізняє Києво-Могилянську академію з-поміж інших університетів?

 — Довкола Могилянки панує особлива атмосфера. Сюди приходять люди, які формують певне середовище, яке є відкритим, чимось схожим на хаб, де люди спілкуються, налагоджують партнерські зв’язки, взаємодіють, один одному допомагають, незважаючи на те, хто ти і де навчаєшся. Тут об’єднуються люди, які не прагнуть діяти за чиїмись правилами і шаблонами. Якщо якісь процеси йдуть не на користь, будуть вимагатися зміни. Людей дивує і шокує, коли я розповідаю, що студенти можуть легко вигнати викладача з університету, просто написавши колективну скаргу і пояснивши причини. Традиційною і важливою на гуманітарних напрямках у Могилянці є форма заняття у вигляді семінарів, які за своєю природою є відкритими дискусіями. Навчання не повинно йти за схемою «я говорю, а ви слухаєте» або «я стверджую і ніхто не ставить це під сумнів». З цим погоджуються викладачі, які тут працюють, адже розуміють, що це можливість постійно розвиватися у своєму напрямку. З цим згодні і студенти, адже усвідомлюють, що вони реально можуть взяти від викладача те, що їх цікавить, що їм насправді потрібно. Викладачі та студенти є рівноправними гравцями, а викладач просто займає позицію більш досвідченого у цій сфері. Тому всередині нашої спільноти існує оця активна соціальна позиція та бажання щось змінювати. Студенти не чекають, а самі для себе створюють умови, і це, я вважаю, правильно. 

— У чому, на Вашу думку, полягає криза сучасної освіти? Проблема у відставанні університетів від сучасних реалій та вимог, чи справа у молоді? 

— Я взагалі завжди спочатку намагаюся знайти проблему у собі, а потім уже шукати зовнішні фактори. Дуже мала кількість людей довкола нас розуміє, що таке особиста відповідальність за те, що довкола тебе відбувається. Дуже багато речей люди пускають на самоплив, думаючи, що хтось має це за них зробити, а це є деградацією. Наприклад, одна з ключових засад у Могилянці полягає у повній відсутності хабарів. Я колись спілкувався зі знайомими і коли розповів їм про це, ніхто не повірив. Я особисто не розумію, для чого це робити, адже навчання за хабарі — це профанація. У чому цінність такої вищої освіти? Студенти шкодять самі собі, своїми руками руйнують своє майбутнє, а потім через 10 років запитують, чому в нашій країні все погано? Молодь часто є пасивною і робить недостатньо для того, щоб створити для себе нормальні умови освіти. В Могилянській академії діє принцип – панування цінностей відкритих систем. Встановлені суворі правила, які змушують бути відповідальними як викладачів, так і студентів. Тому виходить так, що випускники цього навчального закладу дещо вирізняються серед решти. Середовище Могилянки побудоване в такий спосіб, що тут усе заточене не стільки на навчання, скільки на формування відповідальності за більш глобальні контексти. Випускники Могилянки дуже багато роблять для України і для своєї Альма-матер, створюють проекти, громадські організації, займаються благодійністю, просто намагаються щось зрушувати з місця у цій країні. Дуже багато випускників знаходяться сьогодні на високих посадах і хоч, на перший погляд, непомітно, але постійно сприяють розвиткові держави. Відчуття і розуміння відповідальності – одна з найважливіших речей, які виховуються у Києво-Могилянській академії, що підживлює внутрішні стимули до дій. 

— Ви згадували, що після школи дитина не знає, що робити далі. Але здається, така проблема стосується і молоді, яка випускається з університетів. 

— Якщо ти усвідомив на 2 чи 3 курсі, що це не зовсім твій напрямок, треба шукати інший протягом навчання. Я почав підпрацьовувати з другого курсу і прийшов у бізнес-школу Києво-Могилянської академії на четвертому. Тому що знав – тут велика кількість навчальних програм, тут є купа нових знань, у це середовище приходять люди, які є успішними у своїх сферах, і тут є чому повчитися. І я зрозумів, що у такий спосіб я зможу знайти подальший вектор свого розвитку. Мені завжди подобалося спілкування, робота з людьми, і саме у цьому напрямі я став працювати у бізнес-школі. Пропрацювавши у ній три роки, усвідомив: щоб рухатися далі, потрібні певні знання. Тому я на 1,5 року вийшов з цієї організації, щоби піти у проекти, де швидко зможу прокачати свої «hard skills», речі, які стануть мені у нагоді в подальшому. За півтора року я повернувся до бізнес-школи вже у новій ролі, зі складнішими завданнями і більшим обсягом інформації. І це надалі мене розвиває. Тому потрібно починати шукати себе трохи раніше, ніж відбудеться оцей «обрив», не чекаючи, поки тобі вручатимуть диплом. Інакше доведеться згаяти на ці пошуки 2-3 роки після завершення навчання. В Україні заклади альтернативної освіти постійно розвиваються. Але це — тривалий процес перебудови, тож університети в традиційному їх вигляді, напевно, відійдуть нескоро. Щойно буде зруйнований бар’єр недовіри до таких закладів, у тому числі з боку старшого покоління, альтернативне навчання почне розвиватися активніше. 

— Тож Ви вважаєте, що диплом уже не є ключовим критерієм успішності і запорукою працевлаштування? 

— Зараз тенденція роботодавців змінюється. Вони можуть запитати, де ти навчався, але все ж таки більшість запитує про те, що ти вмієш і що ти знаєш. Багато молодих та успішних компаній усвідомлюють, що цінність не у дипломі, а в процесі навчання. В університетів є шанс залишитися у традиційному для них вигляді у тому випадку, якщо вони почнуть будувати свої внутрішні екосистеми: створювати власні інкубатори, акселератори, тобто місця, де студенти ще під час навчання мають змогу розпочати свою підприємницьку діяльність або реалізувати якісь свої ідеї. Тоді до вишів прийде і бізнес, який шукатиме талановитих студентів з цікавими ідеями, у які можна інвестувати. У Європі така модель навчання є дуже популярною, коли на базі університету функціонує низка дослідницьких центрів, які активно співпрацюють із зацікавленими підприємствами та бізнесменами. Найвищі рейтинги і показники сьогодні демонструють навчальні заклади, де люди об’єднуються не довкола дипломів, а довкола ідей і цінностей, де навчання не заради навчання, а заради чогось вищого. Наприклад, минулого року Могилянка посіла перше місце у рейтингу відгуків роботодавців. Це означає, що прийшовши на якесь нове місце роботи, випускник КМА зможе допомогти своїй компанії рухатися уперед, а не стане для неї баластом. 

— Чому діти з регіонів не прагнуть вступати до вищих навчальних закладів? І що б Ви порадили школярам, які сумніваються у своїх силах? 

— Напевно, це своєрідний страх перед невідомим, завжди важко осягнути те, з чим іще не знайомий. Але я свого часу зрозумів, якщо є дискомфорт, якщо відчуваєш, що це не твоє, або занадто багато нового для тебе, то краще навпаки віддатися цій хвилі, вийти із зони комфорту. Це кожного разу новий стрибок у розвитку себе. Кожному з нас потрібно працювати над усвідомленістю свого вибору, своїх вчинків. Запитувати себе «чому?» і «навіщо?» треба доти, доки не знайдеш відповідь. Це важко, адже діти багато часу проводять у середовищі своїх батьків, які теж не завжди уявляють той спектр можливостей, який сьогодні відкривається для молоді. Але я рекомендую якомога частіше ставити собі запитання. Приміром: чому я це роблю? Куди це мене може привести? Заради чого я це роблю? Чому я навчаюся у школі? Чому я повинен виконувати поради й вимоги батьків та вчителів? Що з цього вийде? Чого я хочу у майбутньому? Що це мені дасть? Коли чітко усвідомиш для себе причинно-наслідкові зв’язки, визначишся з власними вектором руху та знайдеш відповідь на ці запитання, – тоді станеш по-справжньому успішним. 

Розмову вела Анна ГЛУШКО